Якуб Скокан: Той, хто не бачить, не хоче бути побаченим

Дивлячись на знімки молодого фотографа Якуба Скокана, де зображений сліпий хлопчик Лукас, нам мабуть не вдасться уникнути почуття, що зникаюча форма, поступове розпорошення світла та згасання кольорів на світлинах, постає своєрідною метафорою того, як хлопчик «бачить» світ довкола себе. Здається, наче напівтони квадратних знімків разом з рухомим розмиттям для чутливого глядача збільшують інтенсивність фонетичних та тактильних впливів, спричинених фотографією. Ми можемо почути буркотіння та рух повітря перед прибуваючим потягом, ми здатні відчути тремтіння мосту та запаморочення від каруселі, ми дослухаємося до материнського голосу, що гукає з-над двору або м’якого стукотіння м’яча сходами. Свіжість та елегантність візуальної мови автора разом з екстраординарною здатністю співпереживати, але не бути при цьому сентиментальним, допомогли у створенні серії фотографій, що презентують багатошаровий портрет незвичайної дитини. І це всупереч тому факту, що автор уникає обличчя хлопчика. Наші спостережливі погляди відгороджені падаючим м’ячем, вони ковзнуть по схиленій голові, та не досягнуть його на близькій відстані, вони потонуть у напівтемряві, в якій бреде хлопчик.

На іншому знімку фотограф обмежує спостереження таким чином, що обличчя хлопчика поза нашим зором. Таке враження, що через постійне відвернення уваги глядача від голови хлопчика автор намагався зрівняти несправедливість вихідної позиції власне його, фотографа, та хлопчика. Наче той, хто не бачить, не хоче бути побаченим.

Розмиті фігури, що поділяють простір з Лукасом на знімках, тільки підтримують відносність хливкого видимого світу, який візуально замовчуваний на світлинах.

Люди на знімках – лише голоси з екстер’єру, зворушене швидкою ходою повітря, аромат, що зникає за мить. Навіть на фотографії, де хлопчик підстрибує у повітрі завдяки стрімкому руху його батьків, його добре сфокусована фігура ніби застигає у повітрі, незважаючи на те, що у розпливчатих руках, які міцно тримають його, рух продовжується. Якуб Скокан приковує увагу та зацікавленість глядача до хлопчика, не пророкуючи йому при цьому чільне місце на світлині. Здається, ніби він перенесений у особливий обмежений простір без часу, поза його плином, де без зусиль можна левітувати, і де у несподіваній системі координат створюються нові правила.

Мене особливо вразила одна з фотографій. Там схоплено Лукаса, який сидить за столом у похмурій кімнаті. Він сидить повернений до вікна, очі заплющені, долонею торкаючись прохолодної склянки з водою. На скатертині – якийсь наїдок та хатня рослина у горщику. Що відбувається за вікном, здається зовсім неважливим у цій сцені. Вид саду з фігурою косаря непевний та обмежений віконною рамою. З темної кімнати вікно здається лише картиною у рамці, з пейзажним мотивом, вкритим товстим шаром лаку.

Хлопчик «вдивляється» у цю картину, яка раптом видається нескінченно віддаленою, саме тоді, коли я дивлюся на знімок, де з’являється він. Його обличчя освітлено цією картиною, та він не бачить того світла. Несподівано стає зрозуміло, що це трансформація точки зору з того, кого спостерігають, на того, хто спостерігає. Це не нам дозволено споглядати крізь квадратні знімки життя хлопчика, глибоко зануреного у його особисту темряву. Це він спостерігає зі своєї темряви внутрішнім зором обрамлену рамкою картину світу, такого нереального для нього, що долинає лише звуками косаря, який все ще стоїть за склом, котрого торкається хлопчик.

 Текст: Лусія Л.Фішерова